Я одна йшла по вулиці з коляскою і кричала зі всіх сил: «Україна!». Не знаю, як вони мене не розірвали

«Пам’ятаю, коли все тільки починалося, я йшла по вулиці з коляскою, а назустріч – натовп людей з триколорами. Вони кричали: «Росія!». Мене взяла така ярість! І я пішла з дитиною прямо у той натовп і намагалася їх перекричати. Я одна кричала зі всіх сил: «Україна!». Не знаю, як вони мене не розірвали», – пригадує весну 2014 року жителька Краматорська Марина.

Терористи увійшли у її місто паралельно зі Слов’янськом. І панували там майже 2,5 місяці. Весь цей час на сході України тривала офіційно названа антитерористична операція, але вже тоді було зрозуміло, що це – початок війни.

Доброволець ЗСУ Валентин тоді ще був робітником заводу у Краматорську. Він відправив родину подалі з міста, а сам залишився.

«Ми змогли провести кілька проукраїнських мітингів. Дуже запам’ятався один з них, біля літака, перед самим захопленням міста. Нас було тисяча чи півтори людей. Ми постояли півгодини, як раптом зібралася купка з 40-50 чоловік під прапорами «ДНР». Тобто різниця була очевидна. Вони намагалися закидувати нас яйцями, але організатори попросили не чіпати їх, щоб не було картинки для російських ЗМІ», – пригадує хлопець.

Так відносно спокійно вони відчували себе недовго. Вже 12 квітня райвідділки міліції у Краматорську та Слов’янську були захоплені озброєними терористами, які називали себе «народным ополчением». Міста обростали сепаратистськими блокпостами, а проукраїнських жителів почали залякувати, брати у полон та катувати.

«Влади як такої не було, міліція якщо не підтримувала, то була на боці загарбників.
Наші солдати вже заїхали на аеродром. Деякі особи з правоохоронців дзвонили їм і пропонували перейти на їхній бік, скласти зброю, – пригадує Валентин. – Російський спецназ оточив аеродром, але при кожній спробі його атакувати, вони отримували відповідь українських військових. Я продовжував працювати на заводі. Кожен день проходив повз міськради на площі, де сепаратисти влаштували собі щось типу адмінцентру. У них з’являлися барикади, потім вони почали активно залучати місцевих жителів. Деякі особи, які стояли на блокпостах, були мені знайомі. Періодично бачу їх у місті і зараз, але, наскільки мені відомо, з ними попрацювала СБУ, а дехто отримав вироки. Був початок війни і тоді ніхто толком не знав, з ким можна про це говорити, щоб тебе елементарно не здали. На заводі, де я працював, за трьома людьми просто серед дня приїхали бойовики і забрали «на підвал». Ці чоловіки розклеювали по місту листівки патріотичного характеру».

Він згадує, як українських військових зустрічав натовп «місцевих жителів», а серед них – священник УПЦ МП, що вмовляв скласти зброю, як кілька тижнів жителі Краматорська просиділи без води і провізії, а потім раділи бійцям Нацгвардії з гуманітаркою на площі міста.
За подіями тих місяців слідкувала вся Україна. У новинах тільки й казали про те, що бойовики нападають на блокпости бійців АТО – нацгвардійців, військових ЗСУ, спецпризначенців МВС та добровольців, – атакують колони військових, влаштовують засідки, збивають гелікоптери. Гинуть десятки українських бійців, але все ж дають гідну відсіч російським найманцям. Обстановка у зоні АТО змінювалася кожного дня.

25 квітня Слов’янськ вирішили блокувати, щоб скоротити можливі жертви серед місцевого населення, але й залишити бойовиків без підкріплення.

3 травня українська армія взяла контроль над захопленою 17 квітня телевежою на горі Карачун. Відтоді ворог систематично намагається вибити наших військових з цієї позиції, але кожного разу – марно.

Стрімкі перемоги української армії розпочинаються у липні. 2 липня військові відновлюють контроль над селищем Райгородок та Рай-Олександрівка.

3 та 4 липня ЗСУ знешкоджують близько 200 бойовиків у Миколаївці, знищують їхні опорні пункти та звільняють населений пункт. У цей же час беруть під контроль дорогу в околицях Слов’янська.

Новина про те, що колона бойовиків відходить зі Слов’янська у сторону Донецька, стала великою радістю для всіх українців.

«Бойовики зібрали всіх своїх підручних і велика частина їх виїхала до Донецька, а потім у місто зайшли ВСУ. Зіткнень в самому Краматорську не було. Росіяни та їхні найманці ховалися за місцевими, тому здебільшого пройшли безперешкодно. Ті, хто підігравав бойовикам, причаїлися. У місті з’явилася українська символіка. Ми потім допомагали військовим, їздили по блокпостах, у частини і передавали допомогу – це вже не було небезпечним, не треба було нічого приховувати. Я часто спілкувався з молодим офіцером, який на кілька років молодший за мене і не з нашого регіону. І мені стало ніяково, що він захищає моє місто, а я – ні. Тому з початку 2015 року я – доброволець у ВСУ», – каже Валентин.

Над Краматорськом, Артемівськом, Дружківкою і Костянтинівкою знову замайоріли українські прапори.

«Ми робили обхідний маневр – брали у кільце Слов’янськ. Заходили з боку Рай-Олександрівки та Миколаївки, – розповідає військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. – Противник просто вийшов зі Слов’янська. Ніяких боїв під час заходу не було. Бої йшли під час оточення та зайняття вільних позицій. Починаючи з гори Карачун, ми вели оборону, вилітали на інші завдання. Там було складно завжди. А російська пропаганда працювала добре. Пам’ятаю, заїжджаємо на БТРі, а від нас місцеві як від прокажених тікають в істериці, а деякі навпаки – підходили говорили: «Добре, що ви приїхали». У Краматорську люди приходили з квітами, з шампанським».