Як же втішно чути такі сильні, бажані слова – “Ма, я приїхав! Ну, чого ти!? Не плач”

Кажуть, ми дорослішаємо, коли у нас з’являються секрети від наших мам… не ті, дрібнички, які ми приховуємо, аби не отримати від них “на горіхи”. А ті, які ми усвідомлено, часом з жалем, не кажемо, аби не ранити маму, щоб вберегти іі спокій.

Хоч розуміємо, що слово “спокій” для неї зникло у той момент, коли ти приїхавши на вихідні, поміж слова сказав: “Ма, я можливо піду служити”. Ви обидвоє знаєте, що чимало “секретів” лягли між вами, так і не давши до кінця пояснення цьому твоєму рішенню. Що сказані логічні доводи та аргументи будуть заспокаєнням, а не правдою.

І сьогодні, десь далеко від дому, ти набираєш її, щоб побажати добраніч і сказати, що в тебе “все нормально”. І ловиш себе на думці, що ти ж і не брешеш їй, адже «рівень нормальності» для тебе просто став іншим, ніж був раніше.

Ти питаєш, як справи дома, і ловиш в інтонації її слів той клятий неспокій за тебе, і на таке логічне для матері питання: “дитино моя, що я можу для тебе зробити?”, відповідь знаходиш лише одну – “молитися”. Але вголос знову виказуєш їй якісь нісенітниці, і просиш не переживати. Просиш марно. Починаєш сам за неї переживати.

А потім згадуєш, що “ти ж солдат”, що ти маєш “стійко переносити тяготи служби”. Згадуєш, що зробив свій вибір свідомо. За себе, і за неї теж. І думаючи про цей вибір, насправді, молиш Бога лише про одне: щоб такий же вибір вже не треба було робити тим, кому зараз 15-16 років.

Арифметика з твоєї голови проста – саме стільки років на момент початку АТО, було багатьом із тих 19-20-річних хлопців і дівчат, які зараз несуть службу на лінії вогню… Чи пробачать нас наші мами? Чи вбережемо ми чиїхось дітей? І коли, зрештою, ця війна вже закінчиться? Я не знаю відповідей на ці питання.

Але 4 роки волонтерства, що передували службі, навчили мене одному – є речі, здатні захистити життя бійця на передовій: тепловізори та прилади нічного бачення, засоби аеропозвідки, відеоспостереження за супротивником із закритих позицій.

Поки на Сході лунають бої – кожному з нас нести свій неспокій, і позбутися від нього неможливо. Але разом ми можемо його значно зменшити, і звести, зрештою, до головного – однієі фрази: “Ма, я приїхав! Ну, чого ти!? Не плач”.

Джерело